Прот. Олександр Шмеман і його вплив на сучасне церковне життя

В сучасному церковно-академічному середовищі немає жодних сумнівів в тому, що протопресвітер Олександр Шмеман (1921-1983) є одним з найбільш видатних та впливових церковних діячів та мислителів ХХ ст., котрий заслуговує на ретельне вивчення та дослідження, і праці котрого вплинули на ціле покоління священиків, що знайшли в творчому доробку Шмемана надзвичайно глибокий, тверезий, виважений та адекватний погляд на сучасне церковне життя.

Почати варто з того, що о. Олександр народився в 1921 р. в Естонії, в сім’ї із дворянським корінням. Пізніше родина переїхала в Париж, де майбутній богослов та історик навчався в Паризькому богословському інституті. В 1946 р. Шмеман приймає священний сан, а в 1951 р. з жінкою та трьома дітьми переїжджає до Нью-Йорку, і згодом саме служіння Православній Церкві в Америці і стало, по суті, справою всього його життя, і саме в цій країні Шмеман написав свої найбільш значущі книги, статті та доповіді.

В 1962 р. о. Олександр стає деканом (так називалась посада керівника) Свято-Володимирської духовної семінарії в США. І до самої своєї кончини у 1983 р., протягом більш ніж 20 років, о. Олександр був беззмінним очільником цього навчального закладу.

За час його активної наукової діяльності Шмемана запрошували читати лекції в багатьох відомих навчальних закладах Сполучених Штатів: він викладав історію східного християнства в Колумбійському та Нью-Йоркському університетах, а також в Генеральній богословській семінарії м. Нью-Йорк. Крім того, протягом цілих трьох десятиліть о. Олександр вів духовно-просвітницьку місіонерську передачу на радіо «Свобода», архів котрої нещодавно був виданий на кількох CD-дисках, і тепер кожен бажаючий може вільно ознайомитись із цим видатним надбанням яскравого та самобутнього православного богослова.

Серед найбільш відомих праць о. Олександра Шмемана варто згадати «Історичний шлях Православ’я» (короткий та лаконічний, але вичерпний панорамний нарис з історії християнської Церкви), «Євхаристія: Таїнство Царства» (праця, присвячена тлумаченню Божественної літургії та її символічного змісту), «Водою і духом» (огляд історії становлення та внутрішнього богословського змісту Таїнства Хрещення) і багато інших робіт. Крім того, в 2009 р. побачив світ дуже об’ємний та змістовний збірник невеличких праць о. Олександра Шмемана, котрий так і називається «Збірка статей. 1947-1983». До цієї збірки, котра складається майже з 900 сторінок, увійшли всі відомі на даний момент статті, доклади та публічні виступи цього видатного мислителя та дослідника християнства.

Чотирма роками раніше, у 2005 р., одним томом було видано «Щоденники. 1973-1983» о. Олександра, котрі в буквальному сенсі мали ефект бомби, що розірвалась в церковному середовищі. Справа в тому, що після смерті Шмемана його дружина Уляна Сергіївна знайшла в письмовому столі свого чоловіка 8 зошитів із щоденниковими записами, в котрих Шмеман нотував свої думки протягом останніх 10-ти років свого життя, починаючи з 1973 р. Саме ведення цих зошитів допомагало о. Олександру при його надзвичайних інтелектуальних навантаженнях та вкрай активному способі життя залишатись хоча б на кілька хвилин в день в тиші та спокої, наодинці із самим собою. В одному місці, цитуючи та розмірковуючи над словами прп. Ісака Сиріна, Шмеман так і пише: «Творчість можлива лише наодинці, а ми живемо в епоху жахливої балаканини, в тому числі й релігійної. Як гарно сказано, «мовчання – це таїнство майбутнього віку»…» (с. 190). В іншому місці в своїх «Щоденниках» о. Олександр не без смутку виголошує: «Тільки б зберегти мир на глибині, в душі, не дати перемогти метушні» (с. 290).

Як вже було зазначено вище, видання «Щоденників» Шмемана призвело до справжнього фурору в церковному середовищі. І основним поштовхом до такої суспільної реакції послугував той факт, що в багатьох місцях своїх роздумів о. Олександр викладає дуже тверезий та чесний погляд на церковну дійсність, котра його оточувала. В своїх щоденниках він не прикрашає і не ідеалізує життя Церкви свого часу, але відкрито та інтелектуально чесно говорить про ті недоліки, проблеми, викривлення та спотворення, котрі дійсно мали місце. Однак, заради справедливості варто зазначити, що Шмеман зовсім не займається критиканством заради критиканства і не смакує наявність проблем в Церкві Христовій, котру він любив всім серцем і всієї душею. Але як чесна та порядна людина і християнин він без лукавства та лицемірства виявляє наявність цих проблем та виливає свій щирий душевний біль та скорботу з цього приводу.

В одному зі своїх роздумів о. Олександр пише: «Хто видумав (а ми тепер в цьому живемо), що релігія – це вирішення проблем, це відповіді… Це завжди – перехід в інший вимір і, відповідно, не вирішення, а зняття проблем (с. 20). «Сутність християнства для мене завжди, з дитинства, полягала в тому, що воно не вирішує проблеми, а знімає їх, переводить людину в той план, де їх не існує» (с. 34-35). І ці слова мають важливе значення та неабияку актуальність саме тому, що і в наш час нерідко доводиться стикатись саме із таким розумінням християнства у багатьох наших сучасників. Люди часто дивляться на Церкву лише як на спосіб вирішення та задоволення своїх повсякденних проблем і потреб. Але насправді Церква була створена Христом зовсім не для цього. Якщо людина з усією глибиною та серйозністю прийме в свою душу і свідомість вість про Воскреслого Христа, якщо людина всієї душею повірить в дароване Спасителем вічне життя і саме в контексті цієї перспективи погляне на свої повсякденні проблеми, то при такому ракурсі вони вже не будуть здаватись їй такими жахливими та нерозв’язними, як це було ще вчора. Саме про це пише о. Олександр.

Із його щоденників ми також дізнаємось, що Шмеман був абсолютно переконаний в тому, що людський досвід, нажаль, є в принципі непередаваним. Він вважав, що кожна окрема людина вчиться лише на власних помилках, живе в контексті лише власного досвіду, а в критичні моменти свого життя кожен знаходиться наодинці із самим собою, лицем до лиця із власною проблемою. Він пише наступне: «Як історія ніколи нічому не вчить, так само є непередаваним і власний досвід, жодна мудрість, що є накопиченою іншими. Кожен в хвилини життєвої бурі – один, поза межами досяжності, і йому нічого не каже, ні в чому не переконує чужа мудрість та чужий досвід» (с. 614). Кожен з нас, вдумавшись в ці слова та, можливо, згадавши себе у подібній критичній ситуації, змушений буде визнати абсолютну справедливість цих роздумів видатного православного мислителя.

Прот. Олександр Шмеман також був апологетом (тобто прибічником та захисником) ідеї про те, що християнство повинно привносити справжню духовну радість в життя людини. Він був категоричним противником того, щоб воцерковлені християни перетворювались у якихось засмучених, пригнічених, забитих, надломлених та безініціативних людей. І подібна проблема, нажаль, і досі нерідко зустрічається поміж багатьма віруючими людьми, процес воцерковлення котрих проходив без належного духовного керівництва та настанови з боку мудрих та досвідчених в церковному житті людей.

І тут нам важливо зрозуміти, що погляд о. Олександра на цей аспект церковного життя знаходиться у абсолютній відповідності з новозавітними писаннями святих апостолів. Так, апостол Павло у Посланні до Филип’ян пише: «Радійте завжди у Господі; і ще кажу: радійте» (Флп. 4:4). Господь Ісус Христос в одній зі Своїх бесід з учнями говорив їм: «Я побачу вас знову, і зрадіє серце ваше, і радості вашої ніхто не відніме від вас» (Ін. 16:22). Сам о. Олександр Шмеман з цього приводу писав наступні слова, котрі, напевне, є найбільш потужним його  висловом з усіх 8-ми зошитів його Щоденників»: «Початок «хибної релігії» – невміння радіти, вірніше – відмова від радості. Між тим радість є тому настільки абсолютно важливою, що вона є безсумнівним плодом відчуття Божої присутності. Не можна знати, що Бог є, і не радіти. …І чомусь у «релігійних» людей радість завжди є під підозрою. Перше, найголовніше, джерело всього: «Нехай зрадіє душа моя у Господі…» (Пс. 34:9). Страх гріха не спасає від гріха. Радість у Господі спасає. Відчуття провини, моралізм не «звільняють» від світу та його спокус. Радість – це основа тієї свободи, у котрій ми покликані стояти (див. Гал. 5:1)» (с. 297-298).

Загалом ми можемо без жодних вагань стверджувати: «Щоденники» о. Олександра Шмемана несподівано виявляють перед читачем той факт, що їхній автор був людиною неймовірно широких поглядів. Світогляд о. Олександра не був обмежений лише всім тим, що пов’язано із Церквою. Будучи просто блискучим богословом і знавцем церковної історії, догматики, літургіки та інших церковних дисциплін, Шмеман також любив читати світську літературу, поезію, мемуари, спогади та щоденники видатних людей, активно слідкував та давав оцінку політичним подіям свого часу і т. д. Іншими словами, ми можемо із впевненістю сказати, що у своїх щоденниках о. Олександр Шмеман розкривається перед нами як щедро обдарована, різносторонньо розвинена, і в той самий час надзвичайно цілісна особистість, коло інтересів котрої було набагато ширшим за те, котре зазвичай очікується від священнослужителя. І цей факт є чудовим доказом того, що, незважаючи на певні суспільні міфи, що існують в наш час, всебічна освіченість, навіть вченість та абсолютна інтелектуальна зрілість можуть без будь-яких перешкод цілком органічно та природньо поєднуватись із глибокою церковністю та вірністю своїй християнській ідентичності.

І наостанок, у зв’язку із піднятою темою неможна не сказати про те, що і дружина о. Олександра, Уляна Шмеман, також є автором досить глибокої та цікавої книги під назвою «Моє життя з о. Олександром». І кожному з тих, кого зацікавила яскрава особистість Шмемана та його думки щодо сучасного церковного життя, було б не зайвим ознайомитись і з історико-богословськими працями самого о. Олександра, і, звичайно, з його нашумілими щоденниками, але при цьому в жодному разі не можна обійти увагою і спогади його жінки, аби ще раз переконатись в тому, наскільки непересічною та воістину унікальною особистістю був протопресвітер Олександр Шмеман, один з найвидатніших церковних діячів ХХ століття.

 

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (м. Черкаси),

протоієрей Андрій Шиманович