В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Дорогі брати та сестри. Щойно ми почули всім вам відому повчальну історію з Євангелія від Луки (Лк. 18:10-14) – притчу про митаря і фарисея. Сьогодні перша неділя підготовки до Великого посту, і саме тому ми сьогодні згадуємо і переосмислюємо цю всім відому біблійну історію, у котрій Господь Ісус Христос із морально-повчальною метою за допомогою притчі розповідає Своїм учням про два діаметрально протилежні типи релігійності і позиціювання себе перед лицем Всевишнього.

З одного боку, за допомогою образу фарисея, ця притча яскраво демонструє нам той тип людей, які щиро вважають себе такими, що цілком відповідають Божим вимогам і, образно висловлюючись, на моральному одягу яких немає жодної гріховної плями. Багато хто з коментаторів звертає увагу на те, що основна духовна вада фарисея полягала у його самозакоханості, пихатості, гордовитості, хизуванні перед Богом своєю праведністю тощо. І все це правда. Але, перш за все, його найбільш потворною та відразливою вадою було презирство та зневага до інших людей. Як пише один з сучасних дослідників притч Христових, «помилка фарисея, безумовно, полягає у тому, що, на його думку, можна бути послушним Богу і одночасно зневажати людей на кшталт митаря. Іншими словами, він вважав, що можна виконати вимоги Тори, не звертаючи уваги на заповіді про любов» [1].

З іншого ж боку, в особі митаря, ми бачимо людину, котра втілює в собі всіх тих, хто не менш щиро вважає справжньою трагедією для себе свою власну нескінчену віддаленість від Бога з причини своєї гріховності та мізерності. Свт. Василій Великий у своїй бесіді «Про смиренномудрість» підкреслює те, що грішний митар «не смів дивитись вгору, але просив лише помилування, звинувачуючи сам себе, що виявляв і зовнішнім виглядом, і биттям себе у груди, і тим, що не шукав нічого іншого, окрім помилування» [2].

Для початку варто зазначити цікавий момент, котрий полягає у наступному: у звичних для нас перекладах сказано, що фарисей молився «сам у собі» (Лк. 18:11). Але деякі дослідники зауважують [3], що судячи з давньогрецького оригіналу євангельського тексту, ця фраза може бути перекладена і в тому сенсі, що фарисей молився сам по собі, тобто окремо від інших людей; тобто його гордовита самовпевненість і переконаність у власній духовній довершеності навіть не дозволяли йому доторкатись до інших людей, які в цей час перебували в храмі.

Для того, щоб ми мали змогу більш наочно уявити собі жахаючу за своїми масштабами ступінь духовного засліплення, у котрому перебував гордовитий фарисей з сьогоднішньої притчі, необхідно навести приклад двох молитов фарисеїв, котрі реально існували в часи земного життя Спасителя, з котрими вони звертались до Бога, котрі дійшли до наших часів, і котрі наводить у своїх творах один з сучасних тлумачів Святого Письма.

Отже, в одній з молитов фарисеї, затьмарені усвідомленням власної духовної «величі» і «досконалості», казали наступні слова: «Я вдячний Тобі, Господи, Боже мій, що Ти дозволив мені належати до тих, які сидять у Бет-Мідраші (домі навчання), а не до тих, які сидять на перехрестях вулиць; адже я встаю рано, і вони встають рано: я встаю заради Тори, а вони – заради суєтних слів; я працюю, і вони працюють: я працюю і отримую нагороду, а вони працюють і не отримують її; я біжу, і вони біжать: я біжу до життя майбутнього віку, а вони – до безодні загибелі» (Вав. Беракот 28б). Зауважимо, до речі, що особистий займенник «я» вживається в цій короткій молитві цілих 7 разів, а це вже багато про що говорить.

Друга молитва, т. зв. молитва равві Джакая, набагато коротша, але вона не менш виразна і красномовна, аніж перша: «Якщо у світі є тільки дві праведні людини, то вони – я і мій син, якщо ж у світі всього лише один праведник, то це – я!».

Все це було б смішним, якби не були настільки сумним. І найстрашніше тут те, що згубність і потворність подібного душевного стану, коли людина щиро переконана у власній абсолютній моральній перевазі над іншими, очевидні всім оточуючим, – усім, окрім самої цієї людини. Більш того, зверхність фарисеїв простиралась настільки далеко, що вони були щиро переконані в тому, що прості люди, котрі не належали до їхнього мікросоціуму і не прагнули виконання буквально всіх ритуальних приписів закону Мойсея, є відторгненими та навіть взагалі проклятими перед Богом. Згадаймо, що згідно Євангелія від Іоанна фарисеї вигукнули на адресу простих людей: «Цей народ – невіглас у законі, проклятий він» (Ін. 7:49).

Відомий християнський проповідник і соціальний активіст ХХ ст., Мартін Лютер Кінг, колись сказав великі слова: «Ми починаємо вмирати в той день, коли ми бачимо правду, але воліємо мовчати про неї». Він сказав ці слова у тому сенсі, що християнин не повинен боятись давати правдиву моральну оцінку тим актуальним соціально-політичним подіям та процесам, котрі його оточують. Але у світлі сьогоднішньої євангельської історії я б дещо розширив значення цієї думки і інтерпретував ці слова дещо по-новому: християнин починає духовно вмирати тоді, коли він бачить правду про самого себе, але воліє мовчати про це перед самим собою і навіть брехати самому собі про свій реальний наявний духовний стан.

Думаю, всі ми маємо визнати те, що кожна людина може згрішити. Кожна людина може дуже сильно згрішити. Кожен з нас може такого накоїти в своєму житті, що йому чи їй після цього буде соромно не те що на небо, до Бога піднімати свої очі, але навіть дивитись на самого себе в дзеркало. Жоден з нас не є застрахованим від таких духовних "кульбітів". І єдиним можливим виходом з цього пекельного стану, близького до абсолютного відчаю та зневіри, може стати лише душевний устрій сьогоднішнього євангельського митаря, – це відчуття своєї цілковитої недосконалості, визнання своєї категоричної неспроможності змінитись власними силами і, як наслідок, суцільне та беззаперечне покладання на Спасителя. І ось цей стан, звичайно ж, повинен обов’язково супроводжуватись щирою молитвою, котра безмовним криком виривається з глибин нашої душі: «Боже, будь милостивим до мене, грішника».

І в результаті таке смиренне схиляння колін – чи то в своїй кімнаті один на один із Богом, чи то у скромному закутку Божого храму – поза будь-якими сумнівами викликає непідробний захват і щире тріумфування на небесах у незлічених міріад Божих янголів, адже Сам Господь говорить: «На небесах більше радості буде про одного грішника, який кається, аніж про дев’яносто дев’ять праведників, які не мають потреби в покаянні» (Лк. 15:7). І якщо людина переступить через свої сумніви, якщо вона зробить цей крок віри і звернеться у такій слізній молитві до свого Творця, до цього єдиного Цілителя та Визволителя у скорботі, тоді виповняться слова Божі з усім вам відомого 90-го псалма, де Господь говорить: «Звернеться до Мене, і Я почую його; із ним Я у скорботі; визволю його і прославлю його, довготою днів сповню його, і явлю йому спасіння Моє» (Пс. 90:15-16).

Щире смирення перед Богом, котре продемонстрував сьогоднішній євангельський митар, в усі часи було однією з найулюбленіших духовних тем, над котрими молитовно розмірковували великі отці древньої Церкви. Так, наприклад, великий отець Церкви IV ст., прп. Єфрем Сирін, у своєму слові «Про смирення і гордість» пише: «Смирення і грішників зводить до досконалості, а гордість і довершених доводить до загибелі. …Грішники, котрі смиряються, і без добрих справ будуть виправдані, а праведні через свою гординю гублять і великі свої справи» [4]. Ще один сирійський отець Церкви, але вже VII ст., прп. Ісаак Сирін, розмірковуючи над тим, як саме і звідки береться в душі людини така чеснота як смирення, котрою вирізнявся сьогоднішній митар, писав: «Смирення є певна сила, котру неможливо описати язиком і отримати завдяки людським зусиллям. Але по молитві дається воно тому, кому дається, і посеред бдінь із молитвослов’ями і гарячими проханнями отримують його» [5].

Отже, головна тема і основна ідея притчі про митаря і фарисея може бути сформульована у двох наступних тезах, заснованих на словах Самого Христа: перше – той, хто сам себе возносить, буде принижений; друге – той, хто сам себе смиряє, буде піднесений (див. Лк. 18:14). Тому практичним висновком із нашої сьогоднішньої бесіди повинна стати думка про те, що серед язичників (або ж просто у мирському середовищі) такі якості як, наприклад, кар’єризм, прагнення до самоствердження та самозвеличення, лідерства, поваги, пошани, навіть до раболіпства перед собою, нажаль, стали правилом та нормою. Але у спільноті тих, хто вірить у Христа, працює зовсім інша логіка – це логіка свідомого применшення себе і своїх амбіцій заради однієї, вищої мети – заради служіння своєму ближньому, і заради служіння тій християнській общині, у котрій ми поставлені промислом Божим.

І ще одне. Через пророка Ісаю Сам Господь Бог говорить нам зі сторінок Святого Письма наступні слова: «Мої думки – не ваші думки, не ваші шляхи – шляхи Мої, говорить Господь. Але як небо вище землі, так шляхи Мої вище шляхів ваших, і думки Мої вище думок ваших» (Іс. 55:8-9). Я навів вам ці слова зі Святого Письма, дорогі друзі, тому що на прикладі сьогоднішньої історії про митаря та фарисея ми бачимо, що Божі думки щодо глибини та цінності тої чи іншої людини можуть радикально відрізнятись від того, що сама людина думає про себе. Богу абсолютно байдуже до якої партії чи соціального прошарку ми належимо, наскільки високе положення в суспільстві ми займаємо, і Йому абсолютно немає жодної справи до того, наскільки ми самі вважаємо себе праведними, як сьогоднішній фарисей з притчі. Кожному з таких зарозумілих гордіїв Господь може озвучити грізний вирок: «Ти зважений на вагах і знайдений вкрай легким» (Дан. 5:27). Одна справа – суд людський, і зовсім інша справа – суд Божий. І на Страшному Суді, наприкінці людської історії, оцінка Богом нашого життя може бути зовсім іншою, аніж та, котру ми із такою впевненістю поставили самі собі.

І завершити свою проповідь я хотів би словами сучасного нам дослідника і тлумача Святого Письма, котрий в одному зі своїх пояснень біблійного тексту наводить дуже лаконічну, але надзвичайно влучну думку, яка не потребує жодних додаткових тлумачень: «Ворота небесні настільки низькі, що увійти до них можна тільки на колінах». Амінь.

 

28 січня 2018 р.,

Неділя про митаря і фарисея,

Настоятель храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія м. Черкаси,

прот. Андрій Шиманович

 

---