В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Дорогі друзі, сьогодні, в Неділю після Богоявлення, ми звернемо нашу увагу і вибудуємо нашу бесіду, відштовхнувшись від вкрай важливого вірша з сьогоднішнього євангельського читання, а саме, Еф. 4:7, де апостол Павло підкреслює, що незалежно від того, яку форму служіння Богу ми несемо в Його Церкві, «кожному з нас дана благодать по мірі дару Христового» (Еф. 4:7).

Ці слова дуже тісно співвідносяться з усім відомою концепцією Павла про те, що Церква – це містичне Тіло Христове (1 Кор. 12:27), а кожна людина, будучи членом цього Тіла, по суті, є нічим іншим, аніж маленькою клітинкою в цьому, умовно кажучи, всесвітньому організмі, главою котрого є наш Господь і Спаситель Ісус Христос (див. Еф. 5:23 та Кол. 1:18).

Видатний сучасний британський дослідник Нового Завіту, Джеймс Данн, у своїй праці під назвою «Єдність і різноманіття в Новому Завіті» з цього приводу пише: «Тіло – це унікальний вид єдності: єдності, котра полягає в тому…, що всі члени тіла – різні і мають різну функцію. Тобто це не єдність однаковості і не єдність, котрій відмінність загрожує, а єдність, котра тільки й може функціонувати як така завдяки відмінностям». Тобто ми як християни, кожен з яких несе своє служіння Церкві в тій чи іншій формі, не повинні намагатись уподібнитись один одному і копіювати форми служіння одне одного. Ми покликані до того, щоб усвідомити свою індивідуальність, свою унікальність і неповторність, котрі зовсім не загрожують нашій єдності у Христі, оскільки, за словами Джона Мак-Артура, «єдність – це не нудна одноманітність, а довершене поєднання різноманіття дарів».

Автор чудового та вичерпного коментаря на Перше Послання Павла до Коринфян, Ентоні Тісельтон, на сторінках даної праці наводить свої досить оригінальні та цікаві роздуми про те, що сама сутність Триєдиного Бога є головним і найяскравішим прикладом природної та абсолютно органічної єдності у різноманітності. Він пише: «Наголос, котрий Павло робить на єдності у різноманітності, заснований на природі єдиного Бога, Святої Трійці. Павло підкреслює узгодженість дарів, даних Богом як єдність у розмаїтті. Це виключає суперництво і конкуренцію». Тобто у християнському вченні про Трійцю Бог представлений як спілкування Особистостей або Іпостасей, які мають свої окремі індивідуальні іпостасні властивості, але котрі, при цьому, досягають повноти буття лише у онтологічній єдності одне з одним.

Сьогоднішні слова Павла з Еф. 4:7 зводять на нівець і абсолютно спростовують ту точку зору, згідно якої благодать Божа – це начебто те, до чого причетна лише та чи інша частина народу Божого, а саме, духовенство, як, нажаль, нерідко думають багато хто з сучасних християн. Але насправді істинний стан речей є досить далеким від цього досить популярного та розповсюдженого стереотипу. Дари Духа Святого, або ж мовою Нового Завіту – харизми, це те, до чого причетна вся всесвітня християнська спільнота, вся Церква в цілому і кожен окремий християнин зокрема. Саме тому в 1 Кор. апостол Павло пише: «Дари є різноманітні, але Дух – той самий; і служіння різноманітні, а Господь один і той самий; і дії різноманітні, а Бог один і той самий, Який робить усе в усіх. Але кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12:4-7).

Може виникнути питання: чим же по суті є цей пресловутий дар Духа Святого і що означає слово «харизма», котре апостол Павло настільки часто використовує в своїх посланнях? Коротку і лаконічну відповідь на це питання ми знаходимо у Дж. Данна у його вже згадуваній нами вище роботі: «Згідно Павла, харизма – це дотик благодаті, який проявляється у конкретному віруючому якимось словом чи справою, зазвичай заради інших людей».

Трошки пізніше, у 12-му вірші того ж 4-го розділу Послання до Ефесян, текст котрого ми сьогодні досліджуємо, апостол Павло підкреслює, що про які б духовні дари і харизми не йшла мова, всі вони даровані згори для однієї мети – «щоб приготувати святих для справи служіння, для збудування Тіла Христового» (Еф. 4:12). Англійський коментатор Святого Письма XVII–XVIII ст. ст. Метью Генрі з цього приводу писав: «Кожному з християн дається благодать, певний дар благодаті того чи іншого роду або того чи іншого ступеня, для взаємної допомоги одне одному». А один з православних церковних ієрархів XIX ст., архієпископ Євсевій (Орлинський), з цього приводу зазначав: «Розмаїття дарів не повинно слугувати приводом для того, щоб один підносився над іншим, володіючи більшою мірою цих дарів, або один заздрив іншому, володіючи ними в меншій мірі. Усі повинні пам’ятати, що кожному дана благодать така, яку кому благоволив дарувати Сам Господь Спаситель, Голова Церкви. Господь розподіляє Свої дари не рівною мірою, одному даючи більше, іншому менше, але згідно Своєї благої та премудрої волі, для блага Церкви, а не для користі тільки тих, хто їх отримує, щоб сама ця відмінність слугувала довершеній єдності і благоустрою цілого, тобто Його Церкви». Говорячи іншими словами, Господь дарує кожному без виключення християнину той чи інший благодатний дар, який той повинен, по-перше, виявити і розпізнати в собі, по-друге, – зуміти покласти його на вівтар служіння місцевій християнській спільноті, збагативши тим самим її богослужбове та молитовне життя в тому чи іншому аспекті.

Сьогоднішні слова апостола Павла є також чималою втіхою для тих, хто впадає у зневіру та відчай від того, що не бачить в собі настільки ж яскравих та очевидних дарів Духу, наявність яких він з усією очевидністю спостерігає у свого ближнього. Відомий тлумач біблійних текстів V ст., блаж. Феодорит Кирський (+457), робить на цьому особливий акцент, говорячи, що цими словами Павло «втішає тих, хто прийняли, вочевидь, менші дари і показує, що роздає їх Владика Христос, неначе так говорячи: «Не засмучуйтесь, тому що Сам Христос, як відомо Йому, відмірив кожному благодать». А блаж. Феофілакт Болгарський (XI-XII ст. ст.) застерігає всіх тих, хто більше за інших бажає просяяти надлишком духовних дарів, тим, що підкреслює: багатство дарів передбачає і більшу відповідальність, більшу старанність та працьовитість у реалізації та актуалізації цих дарів на благо Церкви: «Необхідне, а також те, без чого взагалі не можна бути християнину, – це є загальним для всіх, а якщо хтось і має дещо більший дар, то ти не сумуй, адже і більша праця поєднується із ним». Звичайно, ми тут не можемо не згадати і відомі слова Самого Христа, Котрий казав: «У кожного, кому дано багато, від того будуть і багато вимагати; і кому багато довірено, від того і питатимуть більше» (Лк. 12:48). Тому кожен повинен піклуватись про те, щоб використовувати дані йому дари у повній відповідності з волею Самого верховного Подателя цих дарів.

Не буде перебільшенням сказати, що сам термін «дари Духа Святого», в принципі, є достатньо чужим і непопулярним у православному церковному середовищі. Багато хто з сучасних православних християн якось неначе соромляться говорити про духовні дари, вважаючи себе начебто занадто грішними для того, щоб взагалі чекати чогось від Бога. Але на ось цю розповсюджену «концепцію всегріховності» я б хотів відповісти словами Річарда Хейза, автора класичної праці під назвою «Етика Нового Завіту», у котрій Хейз підкреслює, що «Бог посилає Духа занепалим і слабким людям і дає благодать грішникам, аж ніяк не заохочуючи при цьому до самого гріха». Крім того, відомий німецький богослов та сповідник Дитріх Бонгеффер, звертаючи увагу на слова Павла з 1 Кор. 12:27 («Ви – тіло Христове, а окремо – члени»), у своїй проповіді у 8-му неділю після Трійці (29.07.1928) вичерпно роз’яснює дане питання: «Павло пише до спільноти Коринфу, до людей, котрі задавались найрізноманітнішими питаннями і спричиняли для Павла певні складнощі; до людей, в числі котрих був один кровозмісник; до громади, у котрій діяв гріх, як і сьогодні в нас, у котрій панувало маловір’я. До цієї громади Павло звертає слова: «Ви – тіло Христове». Не «ви повинні бути..»! Ні, саме ви – вже тіло Христове. Для нього це вирішальний момент, що вони належать до тіла Христового незалежно від того, грішники вони чи ні. «Ви – тіло Христове» – каже текст і нам з вами. Достатньо тільки побачити це. Нічого не потрібно для цього робити. Бог вже все зробив. Він Своєю вільною благодаттю дозволив нам бути тілом Христовим».

Якщо ж в Церкві розповсюджується вчення про те, що до благодаті Божої і до Його дарів начебто є причасною лише тільки окрема «каста» церковних людей (духовенство), то простим людям стає нудно, вони перестають відчувати себе часткою народу Божого, вони відчувають себе не при справах і поступово втрачають відчуття власної значимості в житті Церкви. В результаті, відчуваючи власну неприкаяність, незатребуваність та неможливість реалізувати себе у церковному житті, люди взагалі полишають Церкву і уходять в секти, де їх зустрічають з посмішками, оточують теплом і любов’ю (щирою чи удаваною – це вже інше питання). Видатний німецький богослов Ганс Кюнг у своїй фундаментальній роботі «Церква» наводить свої цікаві та цілком справедливі роздуми на підняту нами сьогодні тему: «Якщо забувається справжній апостол Павло, тоді Дух в церкві досить скоро монополізується, що часто витончено прикрашається. Тоді церква перетворюється на ієрократію пастирів, які хибно уявляють собі, що вони одні мають Духа (і тому намагаються загасити Дух в інших). – І далі Кюнг підводить підсумок своїм думкам за допомогою двох риторичних питань. – Чи не сумують люди за коринфською церквою – мало організованою і впорядкованою, однак настільки живою та царствено вільною? І чи не може цей сум бути причиною того, що секти притягують до себе людей сильніше, аніж чудово впорядковані церкви з усією їхньою ієрархією пастирів?». Відповідь на ці питання є очевидною: якщо в Церкві постійно і наполегливо підкреслюється удавана винятковість та привілейованість однієї частини народу Божого у порівнянні з іншою частиною, якщо Церква жорстко ділиться на «церкву, котра вчить» і «церкву, котра вчиться», то така еклезіологічна дискримінація не може залишатись непоміченою і, вочевидь, вона не може не призводити до викривлення природніх, дружніх, братерських відносин, а також до порушень норм істинного общинного життя.

Чи отримуємо ми благодать і дари Духа Святого у відповідь на якісь наші зусилля? Зовсім ні. Як пише в своєму коментарі на Послання до Ефесян один сучасний проповідник та дослідник Писання: «Бог милостивий, оскільки такою є Його внутрішня природа, а не тому що ми щось собою являємо. Тому Його благодать – це незаслужений, необумовлений нашою працею дар, котрого ми недостойні. Вона повністю залежить від Того, Хто її дає, а не від тих, хто її отримує. Благодать – це суверенний акт Божої щедрості, який проявляє себе завдяки Його внутрішньому спонуканню».

У своєму популярному коментарі на Послання до Римлян Н. Т. Райт підкреслює, що «християнське служіння – це не хобі (яким його нерідко вважають), а божественне покликання. Якщо покликання полягає в тому, щоб подавати каву після літургії, нехай і це робиться із вправністю та посмішкою». Коли ж людина, вочевидь маючи хоча б мінімальні здібності для служіння своїй общині, тим не менш все ж таки виявляє байдужість та недбальство по відношенню до Божих благодатних дарів, які були дані їй згори, то тим самим вона нерозважливо кидає виклик Божій мудрості, відкидає Його благодать і завдає шкоди Церкві, не використовуючи для Її створення і зростання те, що дав цій людині Сам Бог.

Дар кожної віруючої людини є унікальним і неповторним. А у питанні про те, як і чим ми будемо Йому служити, Бог не лишає нам вибору – це є Його владний і суверенний дар, обумовлений лише Йому відомими причинами. На думку Джона Мак-Артура, «дари віруючих не обумовлені їхніми смаками, схильностями, природними здібностями, заслугами або їхніми особистими міркуваннями, але виключно вищою Божою волею, Його благодаттю. Ми наділені даром у відповідності до Його плану, мети та міри. Ми не можемо обрати свій дар, як не могли при народженні обрати свій колір шкіри, волос або очей. Бог є джерелом благодаті в обранні, утвердженні та укріпленні».

Якщо Бог дав дар слова – прийми його і проповідуй Слово Боже для духовного напоумлення та інтелектуального збагачення членів общини; Бог дав чудовий слух і голос – прославляй і славослов Творця під час храмового богослужіння; Бог дав навик до комунікації з людьми і вміння вдало вибудовувати дружні або ж партнерські відносини – долучай до Церкви тих, хто зможе взяти активну участь в її житті; з тебе буквально виплескується любов до ближніх і тебе розпирає від бажання дієво виявити цю любов – займайся практичною щоденною соціальною роботою з малозабезпеченими людьми, пенсіонерами, інвалідами, дітьми-сиротами тощо; в решті решт, Бог дав тобі здібності у сфері бізнесу і вміння заробляти гроші – залучай цей свій дар для реалізації та втілення в життя різних церковних проектів і надавай посильну фінансову допомогу для різноманітних церковних починань та ініціатив. «Служіть один одному, – закликає нас апостол Петро, – кожний тим даром, якого отримав, як добрі управителі різноманітної Божої благодаті» (1 Пет. 4:10).

Всі ми і кожен з нас окремо не тільки може, але й повинен жити життям Церкви. І саме тому всім тим, хто поки що не знайшов себе в церковному житті, я хотів би побажати якомога скоріше розпізнати, що ж саме, який саме талант Бог дарував особисто вам. А всім тим, хто вже активно долучився до життя своєї місцевої християнської общини, я б побажав цілеспрямованості, рішучості, наполегливості, відваги, жертовності, самовіддачі, а також якнайскорішого втілення у вашому житті великих та обнадійливих слів, котрі багато століть тому пророк Нафан сказав царю Давиду: «Все, що в тебе є на серці, іди й роби; адже Господь з тобою» (2 Цар. 7:3).

21 січня 2018 р.,

Неділя після Богоявлення,

Настоятель храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія м. Черкаси,

протоієрей Андрій Шиманович