В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Дорогі брати та сестри. Щойно ми прослухали уривок з 17-го розділу Євангелія від Матвія (Мв. 17:14-23), де розповідається про те, що апостоли Ісуса Христа, попри всі свої зусилля і надприродні здібності, даровані їм Христом, все ж таки не змогли вигнати біса з молодого хлопця. І коли вони поцікавились у Спасителя, що ж стало причиною такої їхньої невдачі, Він відповів, що основною і єдиною причиною було їхнє невірство та сумніви.

І тому сьогодні мені хотілося б поговорити про те, чи настільки гріховними є ті хвилинні слабкості та сумніви в вірі, котрі рано чи пізно підступають до душі будь-якої віруючої людини, як це зазвичай прийнято вважати.

Перш за все варто зазначити, що у Святому Письмі не раз говориться про те, що наша віра має бути міцною та непохитною. Так, у Посланні до Філіпійців апостол Павло закликає своїх читачів: «Все робіть без ремствувань і сумнівів» (Флп. 2:14), а у Першому Посланні до Тимофія він висловлює бажання, «щоб на будь-якому місці виголошували молитви мужі, підносячи чисті руки без гніву і сумніву» (1 Тим. 2:8). Крім того, апостол Яків, говорячи про людину, котра потребує мудрості, наголошує на тому, що згадане прохання до Всевишнього повинне промовлятись «із вірою, без жодного сумніву, оскільки той, хто сумнівається, подібний до морської хвилі, котра підіймається та розвіюється вітром» (Як. 1:6).

Але чи настільки все однозначно? Чи можливо простій смертній людині взагалі уникнути такого прикрого стану як сумніви в питаннях віри і спасіння? Давайте розберемось.

Євангеліст Марк, зображуючи на сторінках свого Євангелія ту ж саму ситуацію, про котру ми читали сьогодні у євангеліста Матвія, додає короткий, але вкрай цікавий діалог між Ісусом і батьком біснуватого хлопця. Спаситель каже батьку: «Якщо бодай скількись можеш вірувати, все можливо віруючому» (Мк. 9:23). І сповнений скорботи батько дає парадоксальну, здавалося б сповнену внутрішніх протирічь, але насправді вкрай мудру та духовно глибоку відповідь: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24).

І в цій ситуації жодного з нас не повинна підкорити спокуса назвати батька або ж людиною зі щирою вірою у всемогутність Христа, або ж, навпаки, однозначно невіруючою. Цій людині вдається зберегти інтелектуальну чесність, він не грається у міцного, як камінь, «супергероя», але щиро визнає те, що в його житті загалом, і в згаданій ситуації зокрема, мають місце і те, і інше – і щира віра в Спасителя, і не менш щирий сумнів, але і те, і інше він звертає до Господа.

Цікаво відмітити, що навіть великі мужі Божі, котрих ми вважаємо еталоном віри і вірності Богу, нерідко виявляли елементарну духовну слабкість і властиву людям малодушність.

Наприклад, згадаймо, як Господь покликав Мойсея до виконання найважливішої місії його життя – очолити епохальний Вихід євреїв з єгипетського рабства. Якою була реакція Мойсея? Він одразу ж погодився? Можливо він виявив стовідсоткову віру в здійснення Божого задуму і в свої сили? Зовсім ні. Він каже Всевишньому: «О, Господи! Я не промовець, ані від учора, ані від позавчора, ані відтоді, як Ти почав говорити з рабом Твоїм: я важко розмовляю і я недорікуватий. Господь сказав: хто дав уста людині? Хто робить німим, або глухим, або зрячим, або сліпим? Чи не Я Господь? Отже піди, і Я буду при устах твоїх і навчу тебе, що тобі говорити» (Вих. 4:10-12). Як ви думаєте, Мойсей згодився після таких умовлянь від Самого Господа Бога? Ні! Ця велика Божа людина, Мойсей, котрий є еталоном та взірцем для всіх нас за багатьма параметрами, настільки знаходився у полоні сумнівів та вагань, що знову промовив: «Господи! Пошли іншого, кого можеш послати» (Вих. 4:13). Після такої впертості Господь прогнівався на Мойсея. Як цікаво зазначає один з дослідників згаданого біблійного тексту, «на щастя Мойсея, він спілкується із довготерпеливим Богом. Бог висуває контраргумент на кожну відмовку Мойсея» [1]. Але, в решті решт, Господь в якості помічника надає Мойсею Аарона, щоб той, говорячи сучасними термінами, був «спікером» перед фараоном і доносив до вух володаря Єгипту все те, що скаже йому Мойсей.

Тож хіба ми не бачимо сумнівів у Мойсея перед тим, як він погодився виконати величний Божий задум щодо Виходу євреїв з Єгипту? Безумовно, великий пророк і лідер нації Мойсей виявив просту людську слабкість, невпевненість, сумнів, і в цьому немає нічого страшного і смертельного, адже, як ми побачимо згодом, цей вияв слабкості, сумніву і невпевненості не завадив йому, в решті решт, все ж таки здійснити всі ті великі речі, до котрих його покликав Бог.

Крім цього, давайте поставимо собі також питання про те, як повів себе великий пророк Божий Ілля, коли нечестива цариця Єзавель дала клятву вбити пророка за його вірність Єдиному Богу (див. 3 Цар. 19:1-2)? Як це не дивно, пророк Ілля просто впадає у відчай і просить собі смерті. Святе Письмо говорить нам про те, що він «відійшов до пустелі на відстань денного шляху, і, прийшовши, сів під ялівцевим кущем, і просив собі смерті і сказав: вистачить вже, Господи; візьми душу мою, адже я не кращий, аніж отці мої» (3 Цар. 19:4). Чи можемо ми сказати, що Ілля в той момент суцільно втратив віру? Зовсім ні, адже він таки звертається до Бога із певним проханням. Але, вочевидь, в той прикрий момент його душею опанувало те, що ми цілком можемо умовно назвати хвилинною слабкістю, тимчасовою духовною кризою, або ж сумнівом у Божій мудрості та доброті.

Згадаймо також про праведного Іова, котрий пройшов випробовування невимовної сили та складності. І як йому було не ремствувати в тому страшному контексті, про котрий сповіщає нам Святе Письмо?! Абсолютно впевнений, що багато хто взагалі не витримав би таких скорбот і просто наклав би на себе руки! Іов вигукує: «Загинь той день, коли я народився, і ніч, у котру сказано: зачалась людина!» (Іов. 3:3). Потім поступово Іов занурюється в таку пекельну глибину мук та страждань, що нам інколи навіть починає здаватись, що він відчуває не просто якийсь сумнів у Божій милості, а що він взагалі втратив віру в Бога, адже він виголошує: «Душа моя бажає краще припинення дихання, краще смерті, аніж збереження костей моїх. Спротивило мені життя. Не вічно жити мені. Відступи від мене, адже дні мої – метушня» (Иов. 7:15-16). Читаючи ці рядки, ми відчуваємо, що людина, буквально, знаходиться на межі зриву. Тим не менш, в решті решт, як сказано в одному з тематичних досліджень, «спокуса раптом пішла за зовсім іншим сценарієм. Змінились знаки, і «гра на пониження» змінилась «грою на підвищення»»  [2]. І в результаті, як ми знаємо, незважаючи на всі сумніви та майже зневіру Іова, Сам Бог все-таки залишився вірним йому і згодом надав Іову ще більше благ та благословень, аніж той мав до всіх його жахливих і страшних випробовувань на межі людських можливостей. І тому саме Іов на всі часи став найяскравішим символом як скорбот, випробувань, страждань та безнадії, так і взірцем справжньої мужності та непохитної надії. Як казав Томас Рейтт, «гучніше та переконливіше за інших сповіщають надію ті, хто особисто відчув подих смерті»  [3].

Абстрагуючись від найвеличніших людей за всю священну Історію Старого і Нового Завіту, ми можемо також із впевненістю сказати, що навіть найунікальніша Особистість в історії людства, Боголюдина, Сам Господь Ісус Христос, у останні миті Свого земного життя також переживав не просто смуток, сумніви чи розпач, а невимовно важке відчуття тотальної самотності та абсолютної полишеності Богом, коли зі слабкості та немічі Свого людського єства Він вигукнув: «Боже Мій! Боже Мій! Для чого Ти Мене залишив?» (Мк. 15:34). Коментуючи цей страшний вигук Спасителя, свт. Амвросій Медіоланський писав: «По-людськи Він сумнівається, по-людськи збентежений. Не збентежена Його сила, не збентежене Його Божество, але «душа збентежена», збентежена в силу прийнятої Ним людської тлінності. …Як людина Він відчуває збентеження; як людина Він плаче; як людина Він йде на розп’яття».

Тому насправді, віруючій людині не варто боятись сумнівів, адже вони, як би це, можливо, незвично та парадоксально не звучало, – є необхідною складовою віри. Навпаки, варто боятись такої віри, котра абсолютно ні в чому не сумнівається і гордовито говорить про те, що будь-які сумніви начебто є зовсім чужими та непритаманними для неї. Як писав один з сучасних християнських авторів, «сумніватись, бути час від часу розгубленим, переживати, можливо, навіть впадати у відчай, але в усьому цьому не відвертати свого погляду від Христа – це і означає вірити»  [4].

Всім нам варто пам’ятати про те, що жоден з нас не є духовним «суперменом», жоден з нас не може безперестанку знаходитись у духовній напрузі і постійно перебувати у стані «постійно натиснутої педалі» 24 години 7 днів на тиждень. Це нереально, адже всі ми – живі та немічні люди з плоті і крові. Але при цьому ніхто не стверджує, що ми начебто повинні миритись із наявністю сумнівів та спокійно сприймати їх у своє серце. Ми дійсно повинні щоразу вчиняти активний супротив такій спокусі. Але при цьому ми не повинні забувати, що навіть найвеличніші в історії людства мужі Божі неодноразово виявляли елементарні людські слабкості. Тому сумніви – це зовсім не привід впадати у скорботу та відчай, але це є ще одне нагадування нам про те, що кожен з нас, якою б високодуховною людиною не був, є немічним і слабким, і потребує Божого укріплення для міцного стояння у вірі.

Будь-яке світло неминуче породжує тінь, будь-яке добро не буває не зіпсованим бодай краплиною підмішаного до нього зла (у вигляді гордощів чи марнославства), будь-яке здоров’я, рано чи пізно, підпадає під дію тих чи інших хвороб, і, вочевидь, будь-яка віра, якою б міцною та непохитною вона не була, має зворотній бік у вигляді сумнівів, котрі час від часу дають про себе знати. Але у будь-якому випадку, жоден з нас не повинен забувати, що ми – діти всесильного та всемилостивого Бога, Котрий є безвідмовним та незмінним Утішителем у смутку, скорботах та сумнівах, і до Котрого ми кожної секунди нашого життя можемо звернутись із молитовним зітханням словами усім відомого 118-го псалма і промовити: «Душа моя тане від смутку» (Пс. 118:28), «укріпи мене за словом Твоїм, і я житиму; не завдай мені сорому в надії моїй» (Пс. 118:116).

 

13 серпня 2017 р.,

Неділя 10-та після П’ятидесятниці,

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія м. Черкаси,

прот. Андрій Шиманович

 

 

---