Проповідь в Неділю після Різдва Христового на Мв. 2:13-23

Поль Гюстав Доре, "Втеча в Єгипет" (1866 р.)
Поль Гюстав Доре, "Втеча в Єгипет" (1866 р.)

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

У цей святковий Різдвяний період, коли ми вже кілька днів згадуємо втілення та пришестя в цей світ Сина Божого, хотілося б звернути особливу увагу на перші тривожні нотки євангельських розповідей про новонароджене Богонемовля. Тим паче що саме сьогодні, у Неділю після Різдва Христового, у православних храмах читається уривок з 2-го розділу Євангелія від Матвія (Мв. 2:13-23), котрий розповідає нам про люту ненависть до новонародженого Царя Юдейського з боку царя Ірода. Адже саме через його ірраціональні, невмотивовані та вкрай антигуманні кроки одразу ж після народження Іісуса з Назарету святе сімейство було вимушене втікати до Єгипту, аби убезпечити своє Божественне Дитя.

На перший погляд, коли ми читаємо в Євангелії розповідь про наказ вбити у Віфлеємі всіх немовлят чоловічої статі, то нам починає здаватись, що Дитя приречене і шанси на Його порятунок вкрай мізерні. Адже хто може бути більш беззахисним, аніж немовля? Кого з людей легше всього позбавити життя, як не новонароджену дитину? Але парадокс і полягає в тому, що Ірод, до послуг котрого була величезна кількість озброєних до зубів та абсолютно відданих йому вояків, в результаті зазнає нищівної поразки. Чому? Тому, що Бог – на боці цієї Дитини. І саме тому новонароджене Богонемовля, незбагненими шляхами скеровується всесильною Божою десницею через усі найнебезпечніші загрози. А всесильний Ірод за свої жахливі беззаконня помирає вже буквально через декілька місяців, що, звичайно, ще раз підтвердило істинність старої біблійної тези про те, що «радощі беззаконних є короткочасними» (Іов. 20:5).

І основним моментом, на котрий хотілося б звернути увагу сьогодні, полягає у наступному: втеча святого сімейства в Єгипет – це прообраз та прототип усіх наступних скорбот, страждань та гонінь, котрі Христу Спасителю довелось мужньо перетерпіти за Своє недовге земне життя. Читаючи про жахливий наказ Ірода, ми, котрі (як сподіваюсь) добре знаємо історію земного життя Спасителя, маємо пригадати, що згодом саме ось це Дитя книжники та фарисеї будуть називати біснуватим (Ін. 8:48); через три десятки років саме це Дитя за проповідь покаяння, прощення та любові до ближнього неодноразово будуть намагатись скинути зі скелі (Лк. 4:30) та побити каменями (Ін. 8:59, 10:31), і лише чудом Іісусу вдасться врятуватись від нелюдської агресії Своїх сучасників; саме це Дитя, коли виросте, не буде мати де приклонити Свою голову (Мв. 8:20); і ось саме це Божественне Дитя в усій повноті та гіркоті відчує на Собі біль людської зради та буде розіп’яте за Свою безмежну Божественну любов, невичерпну гуманність та безпрецедентну людяність, проявлені до невдячних представників роду людського.

І ось в такій невеселій тональності життєвого шляху Сина Божого був глибинний зміст. Адже спасти людей від найдраматичніших глибин людських страждань та скорбот Христос зміг би лише в тому випадку, якби Він сам пережив, перетерпів та відчув на Собі усе те саме. І Він це зробив. Як пише апостол Павло у своєму Посланні до Євреїв, «як Сам Він перетерпів, будучи спокушеним, то може допомогти й тим, кого спокушають» (Євр. 2:18). Саме тому Спаситель, настільки, наскільки це взагалі можливо, як ніхто інший може розуміти, співчувати та допомагати нам, коли ми підносимо до Нього молитви, будучи обтяжені тягарем різноманітних життєвих негараздів.

Тому велике християнське свято Різдва Христового – це все ж таки день неоднозначних, подвійних почуттів. З одного боку ми безмежно радіємо тому, що Сам Бог втілився та прийняв на себе людське єство заради спасіння кожного з нас. З іншого ж боку, ми усвідомлюємо, що подальший життєвий шлях Новонародженого Богонемовляти був сповнений нерозуміння, образ, гонінь, зради та в решті решт привів Його на Голгофу.

Блага місія Христа на землі, направлена на примирення Бога і людей, не могла бути реалізована без жахливих спокус та випробувань на межі людських можливостей. Божественне Немовля прийшло у цей світ, аби послужити людям і Богу, але Святе Письмо грізно попереджає кожного з нас: «Дитя моє! Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси» (Сир. 3:1). Саме це відбулось і зі Спасителем світу. Візантійський дослідник Святого Письма XII ст. Євфимій Зігабен у своєму тлумаченні на Євангеліє від Матвія пише: «Він Сам ще з дитинства зазнає підступів та біжить у вигнання; біжать також і Матір, і Йосип. І волхви пішли потай, подібно до тих, хто втікає, і всі  праведні зазнавали чисельних випробувань. Тому коли ти будеш служити духовній справі та підпадеш випробуванням, май приклад і не обурюйся, але знай, що випробування є частиною добрих справ».

Тому, підводячи підсумок нашій сьогоднішній бесіді про перше гоніння на Іісуса з Назарету, мені хотілося б зробити особливий акцент на тому, що ми повинні навчитись дивитись на подію народження Христа у цілісному контексті всіх євангельських подій, у перспективі всього того, що станеться зі Спасителем протягом наступних 30-ти років Його земного життя. І ось такий глибинний панорамний погляд на життя Іісуса з Назарета буде утримувати нас від невиправданої ейфорії, бездумних радощів та поверхневих емоційних сплесків, адже, як висловився один християнський мислитель, тінь Хреста лежала на всьому земному житті Спасителя, починаючи з Віфлеємських ясел.

І завершити сьогоднішню післяріздвяну проповідь було б доречно словами видатного західного богослова ХХ ст., Карла Барта, котрий, молитовно розмірковуючи над цією глобальною темою, писав: «З волі Отця Іісус прийшов до нас у світ, на котрий Бог розгнівався; у світ, залишений Богом. Навіщо? Відповідь є простою та зрозумілою – для того, щоб Божий гнів пав на Нього, а не на нас; для того, щоб Бог залишив Його, а не нас; щоб жоден з нас не відчув цього! Він пішов назустріч цьому страшному відчуттю залишенності Богом, – котре повинні були відчути ми… Він вигукнув: «Боже Мій, чому Ти Мене залишив?», щоб нам ніколи не довелося звертатись до Бога цими словами. У житті кожного з нас бувають миті, ні, години, дні, тижні, можливо, роки, коли нас невідв’язно переслідує жахлива думка: нам здається, що Бог залишив нас – нас, котрі залишали Його так часто. Але ми цілком та повністю помиляємось, якщо так відчуваємо та думаємо. Залишеність Богом стала після дня Страсної П’ятниці лише тінню, жахливою згадкою, страшним сном. Те, що Бог нас залишив, могло б стати реальністю; але це не стало реальністю – ні для тебе, ні для мене, ні для кого».

 

10 січня 2016 р.,

Неділя 32-га після П'ятидесятниці, після Різдва Христового,

прот. Андрій Шиманович