Проповідь на Вхід Господній у Єрусалим (Мф. 21:1-11)

"Мінливість суспільної думки"

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Сьогодні Церква Божа згадує урочистий і одночасно трагічний Вхід Господа Ісуса Христа в Єрусалим на добровільні страждання і хресну смерть, котрі Він перетерпів заради спасіння кожного з нас (див. Мф. 21:1-11; Мк. 11:1-10; Лк. 19:28-40; Ін. 12:12-15). Без жодного перебільшення можна сказати, що сьогоднішній день – це найвища точка слави та суспільного визнання, до якої піднялось життя Христа-Спасителя.

Однак при цьому важливо також пам’ятати, що дана подія відбулась тільки лише для того, аби вже через кілька днів земне життя Ісуса з Назарету завершилось трагічною і кривавою розв’язкою.

І сьогодні наше з вами завдання полягає в тому, щоб, звичайно ж, осмислити ступінь важливості і значущості цієї події в історії спасіння. Але крім цього ми, безумовно, покликані також і до того, аби якимось чином актуалізувати це євангельське оповідання, тобто наблизити його до сучасних нам реалій і роз’яснити самим собі, чому воно є важливим у контексті оточуючих нас подій та явищ.

Кожному з нас знайомий сталий вираз, котрий, згідно легенди, багато століть тому промовив Юлій Цезар після перетину ним прикордонної річки Рубікон на півночі Апеннінського півострова: «Жереб кинуто!» (Alea iacta est!). І ось вже протягом багатьох століть люди згадують і вимовляють саме ці слова тоді, коли треба підкреслити, що хтось пройшов т. зв. точку неповернення, вчинив безповоротний крок і тим самим відрізав усі шляхи до відступу. Приблизно те ж саме відбулось в цей день і з Господом, коли Він добровільно увійшов у Єрусалим, прекрасно розуміючи при цьому, що Його земне життя наближається до завершення, і що Своїм в’їздом до святого міста Він автоматично спалює всі мости і позбавляє Себе будь-якої потенційної можливості до відступу і порятунку Свого життя.

Для початку зазначимо, що Христос входить у Єрусалим не на коні, як це робили видатні воїни, полководці і царі того часу, котрі отримали якусь видатну військово-політичну перемогу, а саме на ослі. І робить Він це для того, щоб показати всім людям, що Він приходить у святий город не у гніві, не для того, щоб воювати і чинити помсту, але для того, аби у лагідності та смиренні звершити спасіння роду людського через Свою Голгофську Жертву. Відмітимо для себе цей цікавий факт: земні царі роз’їжджали на породистих, коштовних скакунах, в той час як Сам Цар Небесний, Повелитель усіх незлічених Небесних воїнств, в’їжджає в Єрусалим на ослі.

Інтерпретувати саме цей аспект сьогоднішньої події можна по-різному і на декількох рівнях. І окрім усього іншого ось ця дія Христа демонструє нам абсолютну невибагливість і елементарну людську скромність Ісуса з Назарету. Для того, щоб зробити цю сцену більш наочною і зрозумілою для нас, давайте дещо адаптуємо її до нашого сучасного життя, змоделюємо ситуацію і уявімо собі, що перед якимось великим святом (а Христос в’їхав до Єрусалиму напередодні великого юдейського свята Песаха) чи то президент, чи то прем’єр-міністр, чи то губернатор (це не має принципового значення), в’їжджає у столицю, яка бурлить, радіє, очікує його прибуття, не на шикарній іномарці представницького класу, а, наприклад, на старенькому ВАЗ-2106 або ж на подряпаній за заржавілій «Таврії». Згодьтесь, що в сучасних реаліях уявити таке просто неможливо! Але саме таким є наш Спаситель, і саме таким є Його невимовне смирення, а це в свою чергу означає, що такими повинні бути й ми, якщо ми хочемо йти по Його стопах. І саме подібну сцену удостоїлись споглядати мешканці Єрусалиму дві тисячі років тому.

Як ми бачимо з сьогоднішнього євангельського уривка, під час входу Спасителя в Єрусалим народ несамовито радів, але Христос – сумував, скорбів, тужив і навіть у буквальному сенсі плакав (див. Лк. 19:41). Виникає питання: невже Спаситель виявив малодушність і відчув страх перед Своїм найближчим майбутнім? Зовсім ні. Істинна причина подібного душевного стану (як і всіх інших діянь Спасителя) прихована в Його любові, співчутті і переживанні за долю людей, у даному випадку, – за єрусалимських жителів. Адже Христос оплакував їхнє невірство і небажання осягнути великий Божий задум про спасіння роду людського. Саме тому Христос, у відповідності до опису даної події євангелістом Лукою, вимовив на адресу Єрусалиму гіркі та сповнені внутрішнього душевного болю слова: «О, якби ж і ти хоча б у цей день дізнався, що потрібне для твого миру! Тепер же це сховано від очей твоїх. Адже прийдуть на тебе дні, – і твої вороги оточать тебе валом, візьмуть тебе в облогу, тіснитимуть тебе звідусіль, поб'ють тебе й твоїх дітей у тобі, не залишать каменя на камені в тобі за те, що не зрозумів ти час своїх відвідин!» (Лк. 19:42-44).

І тепер давайте подумаємо: чи не трапляється з кожним із нас так, що спочатку несподівана, незрозуміла і, здавалося б, цілком беззмістовна подія нашого життя, з часом починає набувати для нас чималого змісту і свідчити сама про себе, що вона виходила з глибинного задуму Самого Бога? Адже Господь може звернутись до нас через абсолютно будь-які, навіть найбільш прості, приземлені, буденні, неочікувані та невідповідні для цього обставини. Карл Барт у своїй «Церковній догматиці» стверджує парадоксальну і на перший погляд безглузду річ: «Бог може говорити через російський комунізм, через концерт для флейти, через квітучий кущ або через мертву собаку, і ми вчинимо правильно, слухаючи Його, якщо Він дійсно робить це»[1]. Ви можете сказати: що за безглузда нісенітниця та маячня? Але давайте спокійно подумаємо про те, що ж говорять нам ці, на перший погляд, малозрозумілі слова одного з видатних богословів ХХ ст.?

А ці слова, навмисно викладені у такій екзотичній та провокативній формі, говорять нам про те, що, наприклад, через попущений Всевишнім комуністичний переворот і подальший терор Бог може стукати в наші серця і нагадувати нам про згубність атеїстичного світогляду як такого. Через почутий нами концерт для флейти Господь може наштовхнути нас на глибокі роздуми про існуючу в світі гармонію і про те, як Він наділяє композиторськими здібностями та іншими талантами багатьох представників людства. Через споглядання гарного квітучого куща, створеного Богом, ми можемо згадати слова апостола Павла про те, що «Його невидиме – Його вічна сила і Божественність – від створення світу через творіння стає зрозумілим» (Рим. 1:20). Навіть таке огидне явище як мертвий пес, випадково побачений людиною, цілком може нагадати про смертність, що панує над усім живим після гріхопадіння прабатьків і т. д. Саме тому все те, що трапляється у нашому житті, може бути моментом Божого відвідання, котрий ми не маємо права упустити і не розпізнати, як це трапилось із мешканцями Єрусалиму І ст. під час появи Божого Месії.

Принципова важливість і навіть епохальність подій, що розгортались в цей день, вислизала з фокусу уваги жителів міста. Центральне, ключове сакральне місце для всього обраного Богом народу – святе місто Єрусалим – в остаточному підсумку стало місцем не торжества, не радості, не місцем утвердження правди Божої, а місцем найбільшого злочину в історії людства – жорстокого вбивства Єдинородного Сина Божого, котре було вчинене менше аніж через тиждень після входу Христа у Єрусалим.

І ось цей факт має для нас неабияке повчальне значення: сьогоднішнє свято – це щорічне нагадування всім нам про непостійність та мінливість будь-яких людських думок та суджень. Адже не якісь інші, а ті самі мешканці Єрусалиму, котрі так урочисто зустрічали Христа як Царя (див. Ін. 12:13), радісно вигукуючи при цьому: «Осанна Синові Давидовому! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє!» (Мф. 21:9), саме ці ж люди вже через кілька днів з ірраціональною нелюдською ненавистю, у стані духовного засліплення кричали Понтію Пілату: «Розіпни, розіпни Його!» (Лк. 23:21).

Свт. Василій, єпископ Кінешемський, у своєму чудовому «Тлумачення на Євангеліє від Марка» так осмислює даний аспект сьогоднішньої події, красномовно вимальовуючи її перед нашим уявним поглядом: «Яка, насправді, різка зміна! Ось вони, ці люди, готові, здається, життя віддати за свого улюбленого Пророка… Їхні голоси є охриплими від криків радості, очі горять від захвату, тисячі пальмових гілок колихаються у їхніх руках, піднімаючись і спускаючись, неначе ліс під час бурі, кольорові одежі майорять у повітрі яскравими плямами… Цей страсний, збуджений східний натовп знайшов свого героя!.. Декілька днів після цього картина різко змінюється: ті ж обличчя, але озлоблені; очі, які палають ненавистю; тисячі рук зі стиснутими кулаками, загрозливо підняті уверх; прокляття і богохульства на устах… А перед ними все Той же спокійний, великий у Своїй лагідності Спаситель, в серці Котрого і їхній захват, і їхня ненависть зустрічають лише скорботу і співчуття».

Саме тому і ми з вами не повинні прив’язуватись до мінливої суспільної думки і, буквально, зациклюватись на тому, а що ж оточуючі нас люди думають про нас, як вони оцінюють наш зовнішній вигляд, якими в їхніх очах виглядають наші дії та вчинки, наскільки прийнятним і адекватним є для них наш світогляд і наші релігійні переконання і т. д. Головним є те, що Господь Бог думає про нас. І важливою для нас повинна бути «похвала не від людей, а від Бога» (Рим. 2:29). Адже саме Він є Джерелом і Подателем нашого життя і всього, що його наповнює, і саме Його оцінка того, як ми розпорядились цим Його даром, нашим життям, повинна дійсно турбувати тих, хто вважає себе Його чадами. І саме тому апостол Павло закликає кожного з нас не квапитись із висновками про моральне достоїнство одне одного наступними словами: «Передчасно нічого не судіть, доки не прийде Господь, Який і освітить таємниці пітьми, і виявить задуми сердець, – тоді кожному буде похвала від Бога» (1 Кор. 4:5).

Крім того, ми ніколи не повинні навіть намагатись порівнювати себе із оточуючими нас людьми. Якщо ми побачимо, що ми бодай в чомусь перевершуємо їх у моральному відношенні, то це може поставити нас на слизький шлях гордині та марнославства; якщо ж ми побачимо, що ми набагато гірші, аніж оточуючі нас люди, то це, в свою чергу, може занурити нас у безодню відчаю та зневіри. Саме тому основний моральний критерій і еталон для нас – це морально-етичне вчення Спасителя і приклад Його життя, зафіксований на сторінках Євангелія, згідного котрого ми й будемо судимі Богом, і у відповідності до котрого ми і покликані будувати своє повсякденне життя.

Отже, раніше ми з’ясували, що Христос скорбів до сліз про невірство жителів Єрусалиму. Чому це важливо для нас? Справа в тому, що досить часто багато хто з сучасних християн також надмірно сумують з приводу того, що їм, незважаючи на всі зусилля, ніяк не вдається привести до віри і долучити до церковного життя своїх найближчих родичів. Але чи варто цьому так дивуватись, якщо навіть Сам Господь Ісус Христос, плоть від плоті ізраїльського народу, плакав та переживав глибоку душевну скорботу, усвідомлюючи той факт, що Його проповідь все-таки залишила абсолютно байдужою величезну кількість представників Його власного народу?

Якщо нам не вдається переконати наших ближніх у правильності саме християнського світогляду, то не варто впадати у відчай. Набагато важливіше усвідомити універсальну педагогічну істину про те, що найкращий виховний прийом – особистий приклад і, відповідно, найкраща форма приватного повсякденного місіонерства в межах власної родини – це особистий приклад достойного життя і щоденне підтримання високих моральних стандартів, котрі як ніщо інше зможуть змусити наших рідних зацікавитись тим, що ж стало причиною такого морального оновлення, яке відбулось із їхньою близькою людиною. Логічні аргументи, доводи розуму, штучні богословські прийоми та мертві схоластичні конструкти ще нікого не зробили по-справжньому віруючим. Усі викладачі наукового атеїзму часів СРСР чудово знали всі сім класичних доказів Божого буття, однак це знання не зробило їх віруючими людьми. Як писав у своїх «Щоденниках» прот. Олександр Шмеман, «люди переконуються не доводами. Вони або «загораються», або ж ні»[2].

Тому, дорогі друзі, давайте не покладати на себе надто багато і не ставити перед собою недосяжних цілей. Адже докорінна зміна чийогось світогляду – це те, що навряд чи знаходиться у нашій владі, і це є те, на що ми навряд чи зможемо вплинути навіть за допомогою якихось найновітніших місіонерських концепцій, прийомів та методик, адже все це у владі і десниці Всевишнього, Котрий «кого хоче, милує, а кого хоче, робить черствим» (Рим. 9:18). Але при цьому нам також не варто забувати і про те, що, як сказано в Євангелії від Луки, «неможливе для людей є можливе для Бога» (Лк. 18:27). Амінь.

 

1 квітня 2018 р.,

Вхід Господній у Єрусалим,

прот. Андрій Шиманович

 



 

[1] Барт, К. Церковная догматика. Том І. – М.: Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2007. – С. 15.

 

[2] Шмеман, А., прот. Дневники. 1973-1983. – М.: Русский путь, 2009. – С. 19.