Відомо, що тією концепцією, котра була визначальною в історії побудови взаємин між Церквою та світською владою, протягом багатьох століть була т. зв. теорія симфонії, тобто згоди та співпраці (синергії), за аналогією із довершеним єднанням людської та Божественної природи в Особі Ісуса Христа. Починаючи з епохи імператора Юстиніана (527-565), ця ідея поступово зміцнювалась, укорінювалась в християнській свідомості і набувала статусу невід’ємного елементу православного світосприйняття. Наприклад, у Х ст. візантійський імператор Іоанн Цимісхій (969-976) писав: «Я визнаю дві влади в цьому житті: священство і царство. Творець світу вручив першій піклування про душі і останній – піклування про тіла; якщо жодна з них не є обмежуваною, світ знаходиться у безпеці» [1].

І саме ця теоретично гарна концепція симфонії, у намаганнях практично втілити котру завжди були перекоси, спотворення та відхилення, на багато століть стала домінуючою моделлю в процесі побудови взаємин між Церквою та державою. Хоча заради справедливості варто зазначити, що деякі найкращі представники православного академічного середовища, церковні історики, приходили до вельми справедливого висновку і визнавали той очевидний факт, що концепція симфонії, по суті, є штучним та доволі пізнім богословським конструктом. Так, відомий православний історик ХХ ст. прот. Іоанн Мейендорф в одній зі своїх праць відверто визнає, що «навіть найбільш добросовісне вивчення Нового Завіту не знайде підтвердження подібній статичній симфонії між Царством Божим та «цим світом»» [2].

Але, тим не менш, після революції 1917 р. і протягом наступних десятиліть саме звична парадигма симфонії лягла в основу побудови взаємин між Православною Церквою та радянською владою.

Якщо ми звернемо увагу на динаміку розвитку відношення патр. Тихона до радянської влади, ми станемо свідками не вельми втішної тенденції, направленої на поступове примирення із богоборчим режимом. У першому своєму посланні до пастви (від 19 січня 1918 р.) патр. Тихон рішуче відлучав від Церкви тих, хто, будучи православними по народженню та хрещенню, брали активну участь у гоніннях на Церкву та у насиллі по відношенню до безвинних людей. Він писав: «Владою, даною Нам від Бога, забороняємо вам приступати до Таїн Христових, анафематствуємо вас, якщо тільки ви носите ще імена християнські»[3].

Але згодом, нажаль, така принципова риторика патріарха поступово сходить на нівець. Якщо ми звернемось до двох наступних документів патр. Тихона (заява до Верховного суду РРФСР від 16.07.1923 та послання від 24.06.1923), то ми побачимо тексти, котрі майже жодним чином не корелюють із тою принциповою позицією, котру Предстоятель демонстрував перед цим. Так, в своїй заяві до Верховного суду патріарх писав: «Я заявляю Верховному Суду, що я віднині не є ворогом для Радянської влади. Я остаточно та рішуче відмежовуюсь як від зарубіжної, так і від внутрішньої монархічно-білогвардійської контрреволюції»[4]. Таким чином саме 1923 р. є переламним у процесі побудови взаємовідносин між Церквою та владою більшовиків, тому що саме з цього моменту з вуст очільників Церкви зникає будь-яка бодай мінімальна критична риторика на адресу більшовицького режиму.

Але незважаючи на те, що антирелігійна політика держави поступово набирала обертів, церковне життя все ж таки продовжувало жевріти і, як пише один з дослідників, оскільки «антицерковний бліцкриг не вдався, виникла потреба в облозі»[5]. В решті решт Православній Церкві було запропоновано наступний спосіб існування: суцільне підпорядкування державі при законодавчо задекларованому відділенні від неї (Декрет від 23 січня 1918 р. «Про відділення Церкви від держави і школи від Церкви»). Один за одним поступово відпали три можливі наступники патріарха Тихона – митрополити Кирило (Смирнов), Петро (Полянський) та Агафангел (Преображенський). І на запропоновані владою умови пристав лише митрополит Сергій (Страгородський), з ім’ям котрого асоціюється і сумновідома Декларація 1927 р., і період суцільного приниження Церкви взагалі.

29 липня 1927 р. у газеті «Известия» було опубліковано Декларацію, котра була підписана митрополитом Сергієм і вісьма членами патріаршого Синоду, і котра стала справжнім громом серед ясного неба і каменем претикання для багатьох представників православного єпископату, адже в ній митр. Сергій публічно став на позиції «безумовного визнання легітимності радянської влади, крім того, фактичного співробітництва із держструктурами»[6]. Навіть відомий сучасний церковний історик, прот. Владислав Ципін, більш ніж лояльний у своєму ставленні до церковної політики Московської Патріархії, в одній зі своїх праць обережно, але, тим не менш, досить чітко зазначає, що у Декларації митр. Сергія був відсутнім «будь який критичний елемент в оцінці політики радянського уряду по відношенню до Церкви»[7].

Якою ж була реакція інших представників Церкви на Декларацію 1927 р.? Дещо спрощено ми можемо сказати, що, як зазначав проф. М. І. Одинцов, Церква поступово розділилась на три табори: 1) ті, хто будь-якими шляхами виправдовував викладену в Декларації позицію митр. Сергія щодо співпраці з більшовиками; 2) ті, хто с певною обережністю та деякими застереженнями прийняли саму ідею Декларації в цілому, не погоджуючи при цьому із деякими її формулюваннями. 3) ті, хто категорично відмовився прийняти викладені в ній думки та взятий митрополитом курс на зближення із безбожною радянською владою. Таких принципово налаштованих представників єпископату обурювало, що у документі відкрито висловлюється подяка радянському уряду «за увагу до духовних потреб православного населення». «Такого роду висловлення подяки в устах голови Руської Православної Церкви не може бути щирим і тому не відповідає достоїнству Церкви і збуджує справедливе обурення в душі віруючих людей»,[8] – зазначали соловецькі архієреї-в’язні, які загалом дивились на церковну політику митр. Сергія як на таку, котра розв’язувала безбожній владі руки і дозволяла їй методично, планомірно, цілеспрямовано та безкарно принижувати та знищувати Православну Церкву. І найближчі події 30-х років показали, що вони, нажаль, були цілком праві в своїх судженнях та застереженнях.

Якщо у 1929-1932 рр. удар радянської влади з усією потужністю обрушився переважно на сільські парафії, то з 1932 по 1936 рр. основною мішенню більшовиків стали міські храми. А вже з 1936 р. розпочалась тотальна та всеохоплююча зачистка всіх релігійних установ. Проф. Д. В. Поспеловський так характеризує основні причини розпочатого владою СРСР терору проти Церкви, звертаючи увагу на класово-ідеологічний аспект цього явища: «Причиною переходу до політики масової ліквідації релігії було те, що всі попередні антирелігійні заходи виявились недостатніми. Позбавлена майна і не визнана законом, Церква не вмирала і самим своїм існуванням спростовувала марксистське вчення про релігію як про класове явище, обумовлене економічними факторами» [9].

В результаті до кінця 1936 р., за даними, наведеними проф. Поспеловським, від кількості дореволюційних «культових споруд» залишилось: в Білорусі – 11%, в Україні – 9%, в Азербайджані – 4,3%, а в цілому по СРСР – 28,5% [10]. За внутрішніми даними НКВС на 1941 р. по всій країні залишився лише 3021 храм, з котрих майже 3 тис. знаходились на територіях, приєднаних до СРСР у 1939-1940 рр. Саме тому за даними сучасної дослідниці даної тематики з Софійського університету (Болгарія) Даніели Калканджиєвої, на 1939 р. на території СРСР (без урахування приєднаних територій) було лише близько 100 функціонуючих храмів[11], а свящ. Павло Адельгейм у своїй праці під назвою «Своїми очами» наводить досить красномовні факти про те, що «у 1940 р. на всю Сибір залишилась церква в Іркутську. На всю Середню Азію – церква на ташкентському цвинтарі»[12]. Положення було настільки безнадійним, що, наприклад, в єдиному дивом збереженому храмі Одеси не було постійного священика (збереглась ця церква виключно завдяки особистому клопотанню академіка Філатова, котрий лікував Сталіну око).

За середніми підрахунками вся кількість православного духовенства на початок 30-х років сягала ~50 тис. осіб, тобто це був показник близький до дореволюційного. Але вже на 1941 р. офіційно зареєстрованими були лише 5665 священиків. Таким чином ми бачимо, що протягом 30-х років кількість духовенства на території СРСР знизилась на 95%, а що стосується єпископату, то у період між 1917 р. та 1940 р. близько 270 православних ієрархів втратили своє життя за віру[13].

Важливо також зазначити, що наприкінці 30-х років розпочинається не тільки масове фізичне знищення представників Церкви та храмових споруд, але на повну силу починає працювати й ідеологічна антирелігійна пропаганда. Так, у 1938 р. знову починає регулярно виходити з друку газета «Безбожник» (офіційне видання Союзу войовничих безбожників), котра до цього на короткий термін (з 1934 р.) припинила свою роботу з огляду на досить скромні результати у боротьбі з релігійним світоглядом громадян. Цікаво, що кількість офіційних членів даного союзу у 30-ті роки помітно знизилась – з 5 млн. у 1932 р. до лише 2 млн. у 1938 р. (замість запланованих 22 млн.).

Таким чином, взявши до уваги всі наведені дані, ми можемо із впевненістю стверджувати, що на початок 40-х років Православна Церква в радянській Росії була майже повністю знекровленою. Як пише відомий західний дослідник історії взаємин між радянською владою та релігійними спільнотами Вільям Флетчер, Православна Церква на теренах СРСР «була на межі повного розчинення, і як соціальна інституція вона фактично зникла. І тільки наближення Другої Світової війни затримало цей процес, оскільки держава із запізненням усвідомила свою потребу в Церкві»[14].

Тож перед нами постає питання: чи призвела політика угодовства та співпраці церковного керівництва із владою до більш лояльного ставлення керманичів атеїстичного режиму до представників Церкви? Зовсім ні. Відверте фізичне насилля та знищення храмів звершувалось планомірно та методично протягом 30-х років, незважаючи на заяви спочатку патр. Тихона, а потім митр. Сергія про повну та беззаперечну лояльність Церкви до держави.

І наостанок нам варто якимсь чином актуалізувати цю суто історичну тему, перекинути місток із нещодавнього минулого до сучасності задля того, аби зробити висновки і мати змогу бодай у мінімальній мірі спроектувати та сформулювати ту філософію побудови відносин між Церквою та державою, котра може бути дієвою та корисною в ХХІ ст.

І у зв’язку із цим мені хотілося б зазначити, що ось цей сумний довоєнний досвід красномовно засвідчив, що всі намагання пристосувати стару, випробувану модель симфонії в черговий раз були марними. Звичайно, коли людина намагається дати оцінку діям своїх попередників, вона, перш за все, повинна виявити інтелектуальну чесність і відповісти на питання про те, як би особисто вона вчинила за тих чи інших умов. І перед тим, як виносити гнівний моральний вердикт діячам минулого, варто не випускати з фокусу своєї уваги думку про те, що героїзм (у церковному контексті – сповідництво, мучеництво) – це виключно особиста справа і результат внутрішнього рішення кожної окремої людини, і ми не маємо жодного морального права вимагати героїзму та самопожертви від інших людей.

Але при цьому ми, тим не менш, також бачимо, що сьогодні історія вже виносить свій вердикт щодо того, наскільки це було згубним та безперспективним для представників Церкви намагатись маневрувати, використовувати власні церковно-дипломатичні здібності і підлаштовуватись під відверто людиноненависницький і, скажімо прямо, диявольський режим. Проф. прот. Георгій Митрофанов з цього приводу зазначає: «Розповсюджена у церковно-історичній науці протягом півстоліття точка зору про безальтернативність та безумовно позитивне значення для церковного життя політики митрополита Сергія тепер вже не може вважатись такою, котра не підпадає критиці та не потребує істотного переосмислення» [15].

Сьогодні ми живемо в нових реаліях, у постімперську епоху, коли будь-які намагання адаптувати стару концепцію симфонії видаються недоречними, недолугими, безперспективними та навіть згубними. Сьогодні ця ідея (котра і протягом історії залишалась радше бажаним ідеалом, аніж втіленою реальністю) вже є нічим іншим, аніж абсолютно деактуалізованою архаїкою, атавізмом, котрий уповільнює та навіть унеможливлює ефективне виконання Церквою своєї місії в сучасному світі.

Відомий православний богослов, професор Університету Лойола-Мерімаунт (Лос-Анджелес, США), архімандрит Кирило (Говорун), у своїй вкрай цікавій праці під назвою «Українська публічна теологія» [16], котра в цьому році побачила світ у видавництві «Дух і літера», пише про те, що новітня історія України і, зокрема, події Майдану продемонстрували, що сьогодні ми є свідками народження нового суб’єкту суспільних відносин і нової для пострадянського простору соціальної реальності – громадянського суспільства, поява котрого фактично руйнує стару двоскладову схему і ставить Церкву ХХІ ст. перед необхідністю вибудовувати взаємовідносини не тільки із представниками держави та сильними світу цього (політиками, можновладцями, бізнесменами тощо), а й з громадянським суспільством, котре потребує від Церкви чесних, щирих, прозорих взаємовідносин, а також вичерпних відповідей на чималу кількість непростих, актуальних та злободенних питань. Як пише проф. М. М. Черенков, «туманних роздумів про абстрактні ідеї та принципи нам недостатньо. Богослов’я повинно говорити про те, що відбувається зараз, про насущні проблеми і переживання суспільства»[17].

Немає жодної зради до власного минулого у тому, щоб сформулювати вічні Євангельські істини мовою, зрозумілою для сучасного світу. Звернення до людини ХХІ ст. за допомогою термінів та категорій, притаманних церковним авторитетам IV-V ст. ст., у переважній більшості випадків буде безплідним, адже, як писав видатний німецький богослов Ганс Кюнг, «важливою є не сталість термінології та понять, а сталість великих інтенцій та сутнісного змісту» [18]. І виключно за умов глибинного усвідомлення та прийняття всієї сукупності соціальних, політичних, культурних, інтелектуальних та духовних реалій початку ХХІ ст., Церква зможе достойно відповісти на непрості запити сучасного суспільства і ефективно звершувати своє служіння в радикально нових та незвичних умовах сьогодення.

 

2 листопада 2017 р.,

Клірик храму на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (м. Черкаси),

прот. Андрій Шиманович

 

 

---